Ода стоматологу.
Сижу під кабінетом, страх серце холодить...
Та все ж таки з цим зубом потрібно щось робить.
Сідаєш у те крісло неначе в ешафот,
прощаешся зі світом, відкрить не можеш рот.
А лікар промовляє:
"лякаєшься чого? я тільки подивлюся..."
і... вже нема його.
І знов мугиче пісню, і руки обмива.
А ти йому не віриш: "що, вирвали хіба?"
"Так, все - іди додому, та їсти не спіши,
холодною водою гляди не застуди".
І хочеться з ним разом ту пісню заспівать -
та... боляче поки що нам рота розкривать.
спасибі ж тобі, лікарю, за руки золоті,
за серце твоє чуйне і за слова прості.
хай щастя світить в домі і у житті твоїм,
хай будуть всі здорові в щасливім домі тім.
хай лагідна усмішка ніколи не згаса,
хай руки творять чудо і пісня не стиха.
Самотність.
Дитя відкрило очі в світ самотнім,
бо батька від народження не було,
а мама мала статус "одинока"
віддала дитя "в люди" та й забула.
Що таке "в люди" - це життя недобре,
нікому дитя було не потрібне,
і як життя це було страшне й довге,
то виросло дитя покірне й бідне.
Ніхто дитя те до грудей не тиснув,
ніхто не співчував самотній долі...
на посміх, на приниження, хліб кислий,
було покинуте дитя без волі.
Як підросло - пішло таки до школи,
били портфелями на шляху до дому.
Добра й любові не було ніколи:
не побажаєш щастя те нікому.
Та роки йшли, а юність не спасала,
здобуло дві професії самотньо,
страх і приниження в очах ховало,
біль зради в серці відчуло спекотний.
Крізь біль і сльози, крізь поневіряння
зростила двох дітей, знову самотньо
бажала долі їм з ночі до рання
дала обом їм життя безтурботне.
Розбіглись діти, виросли онуки,
але самотність нікуди не ділась,
як та прищата жаба, як гадюка
до душі навічно приліпилась.
Може то наврочене прокляття?
А може просто то людська жорстокість,
а може то страшне пекла багаття?
а може просто долі пророчість...
Але з цим можна жити, хоч і важко.
це не так страшно, як лежать в могилі.
Це може краще, ніж вірити в казку
і бачіть сни щасливі і милі.
Снова и снова читаю Ваши стихи. Огромное Вам спасибо.
ОтветитьУдалить