Людмила Васильевна Воробьева. Стихи.

Счастливый сон

Я думала пройдет... С годами отболит...
И каждым утром я с именем твоим встаю и спать ложусь...
В мужчине каждом я ловлю знакомые черты
и если вдруг найду похожие, то вздрогну. И сердце заболит...
А вот вчера я видела тебя во сне как наяву...
Как тяжко просыпалась я, как тяжко расставалась я
С любимыми руками, с любимыми глазами.
Ты и во сне так редко навещал меня...
Но благодарна я судьбе за эту встречу,
за тот прощальный миг, прощальный вечер.
Вино своей вины я выпила до дна,
твоей вины нисколько не считая.
И не жалею я, что вот уж сорок лет
тебя во сне хоть изредка, но вижу
и просыпаюсь с именем твоим...


Біль.

Мамо! Пустота лиш озветься...
Мамо! Болем в серці прорветься.
Мамо! Крик душі не здолаю.
Мамо! Ось і все, що я маю.
Не докличусь тебе, не доплачусь тебе,
давить камінь важкий, горем давить мене.
Ти єдина моя, в цілім світі одна,
 і тепер лиш яскрава в небі зірка ясна.
Разом завше долали с тобою роки,
разом горе стрічали і радість.
Ось вже виросли внуки твої, малюки,
щоб зігріти тебе на старість.
Та покинула ти і мене, і їх
залишила лиш пісню на згадку,
і ніколи не витреш ти сліз вже моїх,
не розбудиш мене на світанку...
назавжди залишилась ти в згадках моїх,
безпорадна, проста і несміла,
і хатинка бідненька у ріднім селі,
і поросла батьківська могила.